I Am Bakaneko And I Have A Problem

Well why not

 The first post over the years (and mb the last) Just wanted to share my character and my waifu x))

And OMFG this is SO hilarious i CAN'T!!! MIDOOOOO WHYYYY x))))

Welp...

I did fandragon of Madara Uchiha...

Someone should really stop me 'coz I can't stop myself from growing up new brainrots.

I don't want to have many dragons. Like, 50 is my comfort amount. But I want to do at least 3 more g1 projects. And this new breed... Ugh.

What have I done to myself?

Скрізь наприкінці часів

Проєкт англійського музиканта та композитора, що відображає поступову втрату когнітивних функцій у людини, яка страждає на деменцію.

Псевдонім, створений Джейсоном Кірбі, буквально можна перекласти як "Доглядач". 6 альбомів є немов музичним супроводом внутрішнього стану, це мелодія захворювання. Кожен альбом відображає певну стадію деменції/хвороби Альцгеймера.

Перший альбом складається з композицій, що нагадують музику першої половини 20го сторіччя, відтворену на грамофоні. Може навіть виникнути враження, що пригадуєш цю музику зі старих чорно-білих кінострічок. Цей альбом навіює приємну ностальгію і здається, що це просто стара музика.

Другий альбом має більш меланхолійний настрій. Прекрасна тремтлива музика, немов зі старої екранізації казки, навіює мрійливий настрій. Вона така щемлива й чарівна, немов звучить уві сні. Хіба що платівку іноді "заїдає", шуми стають сильнішими, а на композицію накладається інша музика, мов запис зверху. Музика віддаляється, звучить звіддаля, мов розливається вулицею за вікном.

(Цей альбом навіяв мені мої дитячі спогади. У дитинстві мене дуже тривожила музика або звуки телевізора від сусідів чи з поближніх будинків. Коли вони лунають з чужих вікон й ніби розчиняються у повітрі - далекі, викривлені, лункі, ніби долинають з якогось іншого світу. Майже нереальні. Примарні. Мені здавалося, що я чую музику з якогось іншого світу або голоси потерчат. Мені було дуже шкода тих потерчат, тому цей ефект далекої музики мене дуже лякав та засмучував.)

В третьому альбомі музика починає рипіти, затинатися. В ній все ще можна впізнати щемливу та ніжну композицію, схожу на супровід чарівного доброго сну, але звуки стають протяжнішими та ламаними. Це немов спокійна та млосна гарячка, покладена на музику. Щось сентиментальне та красиве, але якимсь дивним, неусвідомлюваним чином викривлене. Іноді музика лине, викликаючи занепокоєння своєю спокійною умиротвореною викривленістю, а деколи кілька акордів повторюються по колу, немов пісня, з якої пам'ятаєш тільки початок та повторюєш його знову та знову, намагаючись відтворити ціле. В цілому музика в третьому альбомі звучить, як спогад, який важко пригадати - він повторюється, прокручується, викривлений та розмитий, але все ще впізнаваний. З кожним разом спогад втрачає якісь деталі, доки не стає чимось гротескним та чужим.

Композиції в третьому альбомі нагадують назви з попередньої творчості Доглядача, але переплутані або помилкові, як назва, яку наче пам'ятаєш, але лише асоціативно.

В четвертому альбомі з періодів шумів та тиші виринають лише окремі звуки та уривки, що нагадують ту сентиментальну музику. Знайомий мотив все ще там, за викривленням та зайвими звуками, лунає на тлі, немов намагається пробитися крізь перепони на передній план. Музикант мов намагається зіграти ту саму мелодію на зламаному інструменті і не зупиняється попри його несправність та втрачені ноти, бо не усвідомлює, що щось не так з інструментом, а ноти на нотному папері майже стерлись. Мелодія звучить меланхолійно, як ніколи, та навіює відчуття самотності.

Головний мотив п'ятого альбому схожий на звуки старого зламаного радіо, що, забуте, працює в іншій кімнаті. Крізь ледь впізнавані звуки музики та гул прориваються нерозбірливі голоси. Або щось, що скидається на спотворений спів. Стара ностальгійна музика все ще там, якщо прислухатись. Здається, якщо добре налаштувати програвач, її вдасться послухати. Часом звук майже вирівнюється, на кілька секунд здається, що музика повернулась знов, та це не так. Нагромадження різких звуків, рипіння та шуму тривожать, серед них вчувається чоловічий голос, але слова неможливо розібрати. Десь там, серед хаосу, все ще існує пісня. Поступово навіть різке заїдання зникає, а ноти зливаються у якесь відлуння в порожній кімнаті. Звук порожнини, нескінченний, монотонний, моторошний, але чимось навіть лагідний. Інколи здається, що от-от знову зазвучить музика або щось подібне до неї, але це лише ілюзія серед відлуння.

Композиції з шостого альбому - це гул вітру у печері. Звук серед порожнечі, який складно відрізнити від тиші. Тихий, спокійний, далекий. Так могли б звучати печери або надра землі, якби були музикою. Так звучали б космос та порожнеча. Десь там, по той бік нездоланної товщі, є якийсь звук. А, може, це лише згадка про звук, ілюзія у повній тиші, шум крові у вухах. Поступово тиша наростає, поглинає все навколо. Аж раптом звук повертається - спершу наче останній акорд на органі посеред нічого, чарівний та загадковий. Він поступово перетворюється на несміливу мелодію, далекий та сумний голос співає щось піднесене й тужливе, а може це лише тремтіння музики створює враження голосу. Після довгої тиші знов лунає пісня. Не груба, не лякаюча, як у п'ятому альбомі. Вона заспокійлива та обнадійлива, як супровід фільму на сцені щасливого фіналу. І нарешті настає цілковита тиша.

Мені дуже сподобалась реалізація цього задуму. Якщо замислитись, то музика як втілення свідомості та її поступова деградація як алегорія до втрати когнітивних функцій - це чи не найкращий спосіб відобразити деменцію. Згасання розуму неможливо передати словами, адже на певному етапі зникають мова, емоції, асоціації, але все ще лишається якась частка сприйняття. Малювання могло би передати процес до певної межі, але музика виявилась найвлучнішою.

Спочатку сентиментальні, веселі та по-доброму старомодні мелодії звучать цілком нормально, але дуже повільно та непомітно вони деградують. Щось стирається, щось відпадає. Цілісна мелодія тьмянішає, викривлюється, губиться серед радіоперешкод, заїдає. Спершу складна, багатошарова, вона спрощується до одного монотонного гулу. Як на мене, це дуже наочне зображення того, як людський мозок через хворобу деградує та спрощується, втрачає "ноти" з загальної мелодії свідомості, аж доки не залишиться лише якийсь хрип, не схожий навіть на звук. Найстрашнішим є те, що наприкінці, коли тиша є майже панівною, неочікувано знов виникає звук. У якомусь останньому пориві він неначе відновлюється та знов стає мелодією - не тією, з якої все починалося, а сумної та тривожної. Страшно, бо навіть після годин "розкладання", а потім й майже тиші, ця мелодія раптом виникає, як якесь останнє зусилля проти цілковитого зникнення. Умиротворення та полегкість не наступають, ні, останні хвилини останнього альбому сповнені смутку, жалю, але й марної надії. Початкова музика вже давно зникла, але серед безповоротної порожнечі все ще триває боротьба.

Це гарне зображення хвороби. Перший альбом - це період, коли компенсаторні сили організму приховують симптоми. Це лише початок змін, які є безповоротними, але тіло з останніх сил підтримує нормальне життя. Дивовижно, що навіть коли смерть вже неминуча, наше тіло все же намагається працювати як зазвичай. Другий альбом - це помітні прояви згасання розуму, коли компенсаторних сил вже недостатньо, щоб втрати не були помітними. Щось втрачається, але тіло намагається працювати без загублених деталей. Третій альбом - це коли втрачено так багато, що поступово зникає усвідомлення, що чогось не вистачає. Тіло все ще чіпляється за те, що досі на місці, але поступово починає здаватись, що втрачене не потрібне. Що втраченого ніколи й не було. Четвертий альбом - це лише фрагменти особистості. Мозок деградований та втомлений настільки, що більше не здатний на щось більше, ніж контроль фізичних функцій тіла. Людина лишається сам на сам зі світом, який більше не впізнає. Вона невідомо де серед чужих людей, не розуміє як використовувати речі навколо, що зробити, аби полегшити біль від голоду, спрагу - не знає навіть, що те болісне відчуття є потребою. Вона не розуміє, хто вона, і є самотньою, бо більше не пам'ятає, що колись щось мала. Вона не може зрозуміти, чому все навколо таке незрозуміле та незнайоме, чому вона безпорадна. З п'ятого альбому лишаються лише рефлекторний страх та розгубленість. Тіло ще живе, але саме усвідомлення життя втрачене. Усвідомлення того, що біль є болем, втрачене - це щось, що присутнє, але неможливо пригадати, чому воно є. Можливо, так просто має бути. Шостий альбом - це останні тижні життя, коли мозок втрачає здатність підтримувати фізичні процеси в тілі. Тієї частини, яка пам'ятала як дихати чи ковтати, більше немає.

Мелодія на останніх хвилинах - це жорстока безжальна дійсність того, щоб бути живим. Мозок та тіло насправді не мають якогось органічного, інстинктивного розуміння невідворотності смерті. Попри атрофію мозок не "усвідомлює", що має померти. Він до останнього намагається контролювати функції, про необхідність яких досі "пам'ятає". Тіло досі намагається регенерувати тканини, органи все ще перетравлюють їжу, засвоюють речовини, формують випорожнення, продукують кров та нові клітини. Волосся та нігті все ще ростуть, виділяється слина. Навіть помираючи, мозок та тіло все ще намагаються регенерувати. Жити, ігноруючи розпад та деградацію. Продовжити звучати попри втрату більшості нот з мелодії. І це дуже страшно. Не дарма так багато людей мріє просто раптово померти уві сні, все ще більш-менш здоровими та свідомими.

Існує теорія, що ця мелодія в кінці - це "термінальна свідомість", явище, коли деякі люди з деменцією на останній стадії неначе приходять до тями перед самою смертю. Останній спалах свідомості.

Але, можливо, це просто останній сон. Коли людина вже навіть не може прокинутись, але мозок та тіло все ще виконують функції, які ще залишились. Хто знає, чи бачать люди з деменцією свій останній сон, коли знаходяться у термінальному стані. Можливо, коли мозок звільняється від необхідності контролювати роботу тіла, на коротку мить в нього вивільняється ресурс, щоб в останні миті зануритись у якісь залишки спогадів чи образів.

В будь-якому разі, це 6 годин поступової атрофії. Блаженного незнання, страху та приреченості, забування про цю саму приреченість та марної боротьби. Боротьби до найостаннішого звуку. Чуттєво і жорстоко.

illustration from Christina Rossetti's poem : 'Goblin Market' by Hilda Hechle, 1914

Об'єктивність потрапила в око

Щось мені якось сумно і більше не подобається те, що я пишу. І це дуже демотивує, бо все одно єдина людина, яка читає мої фанфіки та ориджі, це я і подобатись воно має мені, відповідно.

Вже думаю, чи не видалити свій магнум опус з аозу та спробувати переписати краще, але ж розумію, що я нездара і краще навряд вийде. І от наче буває, що хочеться щось написати, а потім бачу, що вийшло не те. Не можу написати так, щоб мені сподобалось.

Хотілось написати ще фанф по АнКу, але... Знов таки, здалося, що він недостатньо хороший.

Хз. Можливо, мені просто не варто писати. Ну нема в мене хисту, що поробиш. Сумненько якось.

До речі, коротенькі кріпіпасти про фейрі мені теж не сподобались. Хоча їх похвалили в чатику, але я думаю, що то з ввічливості. Таке. Навіть на аоз не викладаю.

Uchiha Madara.

Girl from Kyiv Region, 1950s